ƒ≥алектика та њњ альтернативи

јнтична д≥алектика. ƒ≥алектика в н≥мецьк≥й класичн≥й ф≥лософ≥њ. ћатер≥ал≥стична д≥алектика

—аме слово д≥алектика походить в≥д грецького dialego, ¤ке означаЇ Ђведу розмову, суперечкуї. ƒо ф≥лософського об≥гу воно введене —ократом дл¤ позначенн¤ його методу знаходженн¤ ≥стини, котрий пол¤гав в тому, що шл¤хом постановки в≥дпов≥дних запитань в≥н змушував сп≥врозмовника приходити до лењ самост≥йно. јле сталос¤ так, що в подальшому це слово набуло в ф≥лософ≥њ зовс≥м ≥ншого значенн¤, ≥ п≥д д≥алектикою зараз розум≥ють окреме ф≥лософське вченн¤ про розвиток, а також в≥дпов≥дний ф≥лософський метод, котрий грунтуЇтьс¤ на двох основних принципахЧпринципов≥ Їдност≥ св≥ту та принципов≥ розвитку.

—уть д≥алектики пол¤гаЇ в тому, що, на в≥дм≥ну в≥д того погл¤ду на св≥т, котрий сприймаЇ його не ≥накше ¤к суму речей, предмет≥в, ¤вищ, ¤к≥ розм≥щен≥ в певному пор¤дку в простор≥ ≥ час≥, вона п≥дходить до нього з боку в≥дносност≥, нест≥йкост≥, скороминущост≥ будь-¤ких на¤вних форм. —аме в виникненн≥ чого-небудь вона бачить св≥дченн¤ про його смерть. ƒл¤ нењ нема н≥чого в≥чного, абсолютного, Ђсв¤тогої. ¬се щезаЇ з такою ж необх≥дн≥стю, ¤к ≥ виникаЇ, ≥ цей процес - безперервний ≥ неск≥нченний.

¬≥дпов≥дно, д≥алектика ¤к наука ≥ ¤к ф≥лософський метод Ї не чим ≥ншим, ¤к в≥дображенн¤м в форм≥ ф≥лософ≥њ! саме такого п≥дходу до розум≥нн¤ св≥ту.

як. правило, розгл¤дають три ≥сторичн≥ форми д≥алектики, тобто ≥сторично дан≥ форми њњ ≥снуванн¤ в ≥стор≥й ф≥лософ≥њ. ÷е грецька ф≥лософ≥¤, класична н≥мецька ф≥лософ≥¤, д≥алектичний матер≥ал≥зм. ÷е не значить, що елемент≥в д≥алектики не було в ≥нших ф≥лософських системах, ¤к ≥ не св≥дчить це про те, що перел≥чен≥ форми Ї замкнутими ≥ в≥д≥рван≥ одна в≥д одноњ. ѕросто сталос¤ так, що саме в ф≥лософ≥њ ƒревньоњ √рец≥њ, в н≥мецьк≥й класичн≥й ф≥лософ≥њ, в, ф≥лософ≥њ марксизму д≥алектика ¤к спос≥б мисленн¤ була розроблена найб≥льш повно, хоча кожен раз своЇр≥дно, з ¤коњ-небудь особливоњ сторони. Ќа цих особливост¤х ми здеб≥льшого й будемо зупин¤тис¤ пильн≥ше.

јнтична д≥алектика

√оловною рисою, ¤ка в≥др≥зн¤Ї античну д≥алектику в≥д ус≥х ≥нших њњ форм, Ї стих≥йн≥сть. ¬она зумовлена, в першу чергу, т≥Їю обставиною, що в т≥ часи ф≥лософ≥¤ ще зовс≥м не була вид≥лена ¤к окрема форма сусп≥льноњ св≥домост≥. ¬она не т≥льки включаЇ в себе зачатки вс≥х наук, котр≥ виникли згодом, але ≥ вир≥шуЇ питанн¤ права, морал≥, рел≥г≥њ в т≥й м≥р≥, в ¤к≥й вони з'¤вл¤ютьс¤. Ќе кажучи вже про те, що не т≥льки д≥алектику, але ≥ ф≥лософ≥ю взагал≥, греки, ¤к правило, називають мистецтвом. ≤ншими словами, ф≥лософ≥¤ в цей час н≥би виступаЇ представницею мисленн¤ взагал≥, тобто вс¤кого мисленн¤ по м≥р≥ того, ¤к воно стаЇ окремим об'Їктом людськоњ д≥¤льност≥, тобто окремою профес≥Їю. јле треба зауважити, що ф≥лософ≥¤ ви¤вл¤Їтьс¤ тут все ж не Їдиною представницею профес≥йноњ розумовоњ прац≥. Ќав≥ть навпаки, вона розвиваЇтьс¤ лише ост≥льки, оск≥льки протиставл¤Ї себе пануючому рел≥г≥йно-м≥фолог≥чному св≥торозум≥нню. ќднак це протиставленн¤ зовс≥м не в≥дкидало м≥фолог≥чних погл¤д≥в древн≥х, котр≥ ¤краз ≥ характеризувались тим, що св≥т сприймавс¤ ¤к одне ц≥ле, котре перебуваЇ в стан≥ пост≥йного виникненн¤ ≥ зникненн¤ (згадайте, наприклад, м≥фолог≥чн≥ вар≥анти грецьких космогон≥й). јнтична ф≥лософ≥¤ зовс≥м не виступала проти стих≥йного д≥алектичного зм≥сту давньогрецьких м≥ф≥в, а пробувала надати йому рац≥ональноњ, а цим самим, дл¤ тих умов ≥стинноњ форми. ¬ результат≥ ми одержали ту форму д≥алектики, котра, будучи вже формою ф≥лософ≥њ, в той же час збер≥гаЇ риси УприродньогоФ, власне людського погл¤ду на св≥т. —в≥т, природа, космос розгл¤даютьс¤ греками ¤к одне ц≥ле, де все взаЇмопов'¤зане, а тому н≥що не ≥снуЇ поза ним. ѓм ще немаЇ потреби з'¤сувати характер цих зв'¤зк≥в специф≥чне м≥сце т≥Їњ чи ≥ншоњ реч≥ в цьому взаЇмозв'¤зку. Ќер≥дко ц≥ зв'¤зки Ї дещо фантастичними, казковими. «рештою, ф≥лософи древност≥ не бачать в цьому н≥чого поганого. јдже давн≥м грекам, в повн≥й згод≥ з≥ всезаперечуючим духом д≥алектики, немаЇ н≥¤кого д≥ла до подробиць. ¬они ж бо н≥що в пор≥вн¤нн≥ з  осмосом, ’аосом, Ћогосом.

«вичайно, це нехтуванн¤ анал≥зом природи було недол≥ком грецькоњ ф≥лософ≥њ, через що вона потерп≥ла поразку в боротьб≥ з ≥ншими погл¤дами на св≥т. јле це така вада, котра при всьому при тому обумовила ту обставину, що грецька ф≥лософ≥¤ не т≥льки дала зародки вс≥х майбутн≥х форм св≥тогл¤ду, але й стала початком вс≥х основних напр¤мк≥в сучасних конкретних наук. ѓх завданн¤м п≥зн≥ше стало доведенн¤, чи, навпаки, спростуванн¤ тих найр≥зноман≥тн≥ших положень, котр≥ були висунут≥ давньогрецькими ф≥лософами ¤к самоочевидн≥.

јле необх≥дно в≥др≥зн¤ти стих≥йну д≥алектику ¤к загальну рису давньогрецького св≥тосприйн¤тт¤ в≥д д≥алектики ¤к методу, котрий застосовувавс¤ давньогрецькими ф≥лософами. ÷¤ р≥зниц¤ пол¤гаЇ, в першу чергу, в тому, що ф≥лософ≥¤, перш н≥ж скористатис¤ д≥алектикою ¤к методом, повинна його вид≥лити ¤к такий, видобути з-п≥д Ђуламк≥вї, результат≥в його стих≥йного застосуванн¤ ¤к способу повс¤кденного мисленн¤, свого роду, здорового глузду древн≥х грек≥в. ≤накше н≥¤коњ д≥алектичноњ ф≥лософ≥њ, а тим б≥льше, ф≥лософськоњ д≥алектики не вийде. ¬она ≥ надал≥ буде виступати у вигл¤д≥ мудрост≥, тобто випадковост≥, залежноњ в≥д маси випадкових же обставин. ƒл¤ того ж, щоб вона стала ≥нструментом п≥знанн¤, њњ спочатку треба Ђвиробитиї, ¤к виробл¤Їтьс¤ будь-¤кий ≥нший ≥нструмент ≥з матер≥алу навколишньоњ природи.

Ќайповн≥ше д≥алектичний п≥дх≥д ¤к ф≥лософський метод, виразивс¤ в ф≥лософ≥њ √еракл≥та. Ђ¬се тече, все зм≥нюЇтьс¤ї, Ч говорить в≥н, ЧЂ....св≥т Ї Їдиний з усього, не створений н≥ким ≥з бог≥в, ≥ н≥ким ≥з людей, а був, Ї ≥ буде в≥чно живим вогнем, котрий законом≥рно спалахуЇ ≥ законом≥рно згасаЇї. ÷им самим, св≥т знаходитьс¤ в пост≥йному процес≥ виникненн¤ ≥ зникненн¤, ¤кий зд≥йснюЇтьс¤ через боротьбу протилежностей. Ђ¬се зд≥йснюЇтьс¤ через боротьбу ≥ по необх≥дност≥ї, ЧвважаЇ √еракл≤т. «акон цього в≥чного руху в≥н називаЇ Ћогосом, котрий Ї Їдиним законом ¤к дл¤ об'Їктивного св≥ту, так ≥ дл¤ його розум≥нн¤ ≥ вираженн¤ в пон¤тт≥, мисленн≥, в мов≥.

ƒ≥алектичну традиц≥ю √еракл≥та продовжуЇ ≥ доповнюЇ «енон ≈лейський, котрий не т≥льки ставить питанн¤ про роль суперечност≥ в об'Їктивному св≥т≥, але ≥ ставить проблему вираженн¤ ц≥Їњ суперечност≥ та руху взагал≥ в пон¤тт≥. Ђ“ой, хто рухаЇтьс¤ до мети, повинен спочатку пройти половину шл¤ху до нењ, а в≥д ц≥Їњ половини спочатку њњ половину ≥ т. д. без к≥нц¤ї. Ђ–уху немаЇї,Ч випливаЇ зв≥дси. «вичайно, «енон не збираЇтьс¤ заперечувати рух ¤к на¤вний факт. ѕитанн¤ стоњть про те, ¤к виразити його в лог≥ц≥ мисленн¤.

“еоретичною альтернативою античноњ д≥алектики стала соф≥стика. ¬она з'¤вл¤Їтьс¤ ¤к безпосереднЇ продовженн¤ вченн¤ «енона ≥ √еракл≥та, але, абсолютизуючи њх рел¤тив≥зм (в≥д лат. геlativusЧв≥дносний), котрий був зумовлений д≥йсною текуч≥стю об'Їктивного св≥ту, соф≥стика стаЇ протилежн≥стю д≥алектики. —оф≥сти Ч в переклад≥ з грецькоњ значить вчител≥ мудрост≥. ¬они займалис¤ тим, що за грош≥ навчали ф≥лософ≥њ, ≥ ¤к результат цього навчанн¤ передбачалась здатн≥сть захищати будь-¤ку точку зору, незалежно в≥д того, ≥стинна вона чи не ≥стинна. ЂЋюдина - м≥ра вс≥х речейї, Ч говорив ѕротагор, один ≥з так званих старших соф≥ст≥в. “обто, не ≥снуЇ ¤коњ-небудь об'Їктивноњ ≥стини. ÷им самим ф≥лософ≥¤ ¤к би взагал≥ щезаЇ у соф≥ст≥в ≥ на њњ м≥сце стаЇ риторика. ƒл¤ них важливий не зм≥ст думки, а њњ вираженн¤ в словах. “ак, соф≥ст √орг≥й висунув три тези:
Ч н≥що не ≥снуЇ;
Ч ¤кщо би що-небудь ≥снувало, то людина не могла би його п≥знати;
Ч ¤кщо б вона його п≥знала, то не змогла б це передати ≥ншим.

ќтже, цим самим соф≥сти ¤вились ¤к попередники суб'Їктивного ≥деал≥зму ≥ повн≥стю вгадали наперед х≥д думок ф≥лософського агностицизму.

¬ажливо ще раз п≥дкреслити, що соф≥стика не з'¤вл¤Їтьс¤ в грецьк≥й ф≥лософ≥њ зв≥дкись ззовн≥, а Ї безпосередн≥м продовженн¤м д≥алектики, њњ абсолютизац≥Їю на баз≥ ≥деал≥зму.

 р≥м того треба зауважити, що дл¤ д≥алектики в≥д соф≥стики корист≥ було в крайньому раз≥, не менше, ¤к шкоди. ѕо-перше, соф≥сти з немалим усп≥хом займались розповсюдженн¤м ф≥лософських д≥алектичних ≥дей. “е, що подавались вони ними в перекрученому вигл¤д≥, грало другор¤дну роль; хоча б тому, що в процес≥ розповсюдженн¤ серед широкого кола людей будь-¤ка теор≥¤ зазнаЇ спрощенн¤ ≥ перекрученн¤. ѕо-друге, саме в боротьб≥ з соф≥стикою зд≥йснюЇтьс¤ подальший розвиток д≥алектичноњ думки в ƒавн≥й √рец≥њ. ”твердженн¤м об'Їктивноњ ≥стинност≥ людського пон¤тт¤ про св≥т, перш за все про внутр≥шн≥й св≥т людини, на противагу гносеолог≥чному рел¤тив≥зму ≥ моральному н≥г≥л≥зму соф≥ст≥в, звучить ф≥лософ≥¤ —ократа, котра д≥йшла до нас в викладенн≥ ѕлатона ≥  сенофонта. “а й вченн¤ самого ѕлатона багато в чому спр¤моване проти соф≥стики. ÷е стосуЇтьс¤ не т≥льки так званих сократичних д≥алог≥в, де д≥йовими особами виступають —ократ ≥, ¤к правило, соф≥сти, котр≥ не видуман≥ ѕлатоном, а Ї ц≥лком ≥сторичними особами. ¬ цих д≥алогах —ократ, з котрим ѕлатон повн≥стю сол≥даризуЇтьс¤ ¤к автор, завжди виступаЇ проти соф≥ст≥в. ” п≥зн≥ших роботах ѕлатона антисоф≥стичне спр¤муванн¤ повн≥стю збер≥гаЇтьс¤. “реба зауважити, що борючись проти соф≥стичного твердженн¤ про в≥дносн≥сть людського знанн¤, ѕлатон заодно в≥дкидаЇ здоровий скептицизм, притаманний такому погл¤ду на св≥т. ј без такого скептицизму будь-¤ка наука приречена на догматизм, а ф≥лософ≥¤ на ≥деал≥зм, —аме так ≥ сталос¤ в даному випадку. —аме боротьба проти гносеолог≥чного рел¤тив≥зму соф≥ст≥в приводить ѕлатона до абсолютизац≥њ людського знанн¤, ≥дењ, пон¤тт¤. “обто, вони в≥дриваютьс¤ в≥д свого предмета ≥ починають жити самост≥йним житт¤м, ¤к окрем≥ ≥стоти. “ак в ≥стор≥њ виникаЇ той напр¤мок, котрий п≥зн≥ше буде названий об'Їктивним ≥деал≥змом. ”же јр≥стотель, критикуючи ѕлатона за в≥дрив сутностей в≥д того, сутност¤ми чого вони ¤вл¤ютьс¤, зовс≥м не повертаЇтьс¤ до сп≥льного дл¤ ѕлатона ≥ соф≥ст≥в розриву ≥дей ≥ речей. ¬≥н вважаЇ, що сутн≥сть м≥ститьс¤ в самих речах, що вона не ≥снуЇ загального пор¤д ≥ окремо в≥д одиничного, що ≥де¤ ≥ р≥ч нерозривн≥. јле найб≥льше значенн¤ ф≥лософ≥њ јр≥стотел¤ дл¤ розвитку д≥алектики не в викладенн≥ т≥Їњ чи ≥ншоњ д≥алектичноњ ≥дењ. «начно важлив≥шим Ї те, що, маючи найр≥зноман≥тн≥ш≥ науков≥ ≥нтереси ≥ енциклопедичн≥ знанн¤, јр≥стотель робить спроби д≥алектичного п≥дходу до вир≥шенн¤ мало не вс≥х проблем, котр≥ могла поставили тогочасна наукова ≥ ф≥лософська думка.

—в≥й к≥нець грецька д≥алектика знаходить зовс≥м не в соф≥стиц≥, а в схоластиц≥ —ередньов≥чч¤. ќстанн¤ ц≥лком побудована па вченн¤х ѕлатона ≥ јр≥стотел¤. јле саме це прагненн¤ зберегти склад њх мисленн¤, та ще специф≥ка предмета, до котрого воно застосовувалось, а це була в основному христи¤нська теолог≥¤, привели до того, що, при суровому збереженн≥ форми грецького мисленн¤, з нього випотрошуЇтьс¤ весь його д≥алектичний зм≥ст. ¬≥д живоњ картини античноњ ф≥лософськоњ думки залишаютьс¤ т≥льки мертв≥ к≥стки формальноњ лог≥ки, котра не т≥льки вже не маЇ н≥чого сп≥льного з д≥алектикою, а Ї њњ повною протилежн≥стю.  ладучи в основу форми ≥ закони вс¤кого людського мисленн¤ ¤к так≥, що наперед оголошуютьс¤ правильними Ђдл¤ вс≥х час≥в ≥ народ≥вї, вона нав≥ть не припускаЇ думки про розвиток, про суперечн≥сть ¤к в мисленн≥, так ≥ в д≥йсност≥.

јле дл¤ безпосередн≥х критик≥в схоластики, ¤кими були, в першу чергу, ф≥лософи епохи ¬≥дродженн¤ ≥ Ќового часу, на перший план виступив зовс≥м не ней њњ антид≥алектичний зм≥ст, а лише форма, в ¤к≥й в≥н подававс¤. ¬они виступили проти того матер≥алу, котрим оперувала схоластика Ч рел≥г≥њ, а також проти дедуктивного методу ¤к вт≥ленн¤ ар≥стотел≥вськоњ лог≥ки, котра була основою схоластики. ѕри цьому вони, так ¤к ≥ схоласти, випускали з пол¤ зору д≥алектичну сторону вчень давньогрецьких ф≥лософ≥в.

ћало, того, борючись проти рел≥г≥йного зм≥сту схоластики, ф≥лософ≥¤ Ќового часу под≥лила з≥ схоластикою њњ найод≥озн≥ший забобон Ч впевнен≥сть в тому, що св≥т був одного разу кимось створений ≥ з того часу залишаЇтьс¤ незм≥нним. ≤ нав≥ть, коли в≥дкидалась ≥де¤ божественного твор≥нн¤, то залишалась впевнен≥сть в тому, що ¤к би в≥н не виникав, раз виникнувши, цей св≥т таким, уже й залишитьс¤. якщо людське сусп≥льство ¤кимось чином ≥ розвиваЇтьс¤ в час≥, то природа лише ЂрозгортаЇтьс¤ в простор≥ї. “а й у¤вленн¤ про сусп≥льний розвиток ц≥лком грунтувалась на нањвн≥й в≥р≥ в те, що цей розвиток Ї результатом впливу на людей њхн≥х же думок, ≥дей. Ђƒумка править св≥томї,Ч вважали в той час. “обто, нав≥ть визнанн¤ ц≥Їњ обмеженоњ форми розвитку грунтувалось виключно на тому, що його Ђпланї ви¤вл¤вс¤ уже наперед створеним ≥ в принцип≥ теж незм≥нним.

“ак виникаЇ наступна, мабуть найб≥льш ірунтовна альтернатива д≥алектики ¤к ф≥лософського методу Ч метаф≥зика. Ќеобх≥дно зауважити, що, на в≥дм≥ну в≥д соф≥стики, ц¤ альтернатива д≥алектики не т≥льки н≥коли не була сформована ¤к окрема ф≥лософська теч≥¤, але багато в чому своњм походженн¤м, своњм утвердженн¤м ¤к визначеноњ точки зору завд¤чуЇ швидше природничим наукам ¤к ф≥лософ≥њ.

¬перше визначаЇ метаф≥зику ¤к метод, протилежний д≥алектиц≥, √егель. ѕри цьому маЇтьс¤ на уваз≥ стара ф≥лософ≥¤ з њњ догматизмом ≥ нездатн≥стю вийти за меж≥ формальноњ лог≥ки ≥ схоластики взагал≥, ¤к в анал≥з≥ природи, так ≥ в досл≥дженн≥ становленн¤ людського ƒуху. јле це була т≥льки найпотворн≥ша ≥, ¤к правило, вже до того ж мертва форма метаф≥зичного мисленн¤. ¬она мала в кращому раз≥ чисто ≥сторико-ф≥лософське значенн¤. јдже час, про ¤кий йде мова (друга половина XVIII ст.Чперша половина XIX ст.), кр≥м усього ≥ншого Ї часом бурхливого розвитку природничих наук, що само собою зумовило вкрай презирливе ставленн¤ з боку осв≥ченоњ публ≥ки до умогл¤дних конструкц≥й староњ метаф≥зики, ¤к≥ мали, ¤к правило, дуже мало сп≥льного з результатами конкретних досл≥джень.  р≥м того, величезна к≥льк≥сть цих матер≥ал≥в, одержаних за вельми короткий час, вимагала виробленн¤ певних п≥дход≥в до њх осмисленн¤. ѕриродньо, що найпрост≥шим з ус≥х можливих п≥дход≥в ви¤вилась класиф≥кац≥¤. «≥гравши в тод≥шн≥й науц≥ роль, котру важко переоц≥нити, вона в той же час ≥ п≥дготувала грунт дл¤ ц≥лого р¤ду кризових ¤вищ в н≥й. –≥ч в тому, що Їдиний висновок, до ¤кого вона могла привести, будучи застосованою ¤к метод, м≥г бути т≥льки висновок про доц≥льн≥сть вс≥х встановлених в природ≥ пор¤дк≥в. ј це не що ≥нше, ¤к той же старий догмат про творенн¤ св≥ту, в≥д ¤кого наука пробувала в≥д≥йти ≥ за ¤кий так зневажала стару метаф≥зику (так називали в той час вс¤ку ф≥лософ≥ю). јдже х≥ба так важливо Ч чи бачитьс¤ творенн¤ у вигл¤д≥ семиденного божого св≥тобуд≥вництва чи у вигл¤д≥ першого поштовху, п≥сл¤ ¤кого все керуЇтьс¤ заданою наперед законом≥рн≥стю. Ќайнов≥ша ф≥зика ≥ стара метаф≥зика п≥сл¤ запеклоњ боротьби одна проти одноњ знову сход¤тьс¤ в тому, що стосуЇтьс¤ методу ≥ теор≥њ. «г≥дно њх сп≥льного погл¤ду природа абсолютно незм≥нна ≥, в≥дпов≥дно, метод њњ вивченн¤ повн≥стю визначаЇтьс¤ формальною лог≥кою з њњ законом тотожност≥, недопущенн¤м суперечност≥, розведенн¤м протилежностей в окрем≥ класи ¤вищ ≥, ¤к насл≥док, крайньою зневагою ≥ погордою до предмета досл≥дженн¤, до природи взагал≥. ќстанн¤ виступаЇ дл¤ метаф≥зики простим скупченн¤м предмет≥в, наперед ≥зольованих, незалежних, один в≥д одного, ¤к≥ потр≥бно ≥ досл≥джувати в≥дпов≥дно, незалежно один в≥д одного. Ќайб≥льше на що здатна метаф≥зика щодо њх взаЇмного зв'¤зку Ч це пон¤тт¤ взаЇмод≥њ. ќдин впливаЇ на ≥ншого, а той впливаЇ на першого. Ќедивно, що такий п≥дх≥д нер≥дко заставл¤Ї його приб≥чник≥в ≥з природознавц≥в при в≥дсутност≥ знань про д≥йсн≥ взаЇмов≥дношенн¤ предмет≥в природи впадати в крайн≥й м≥стицизм, коли зв'¤зки реального св≥ту по¤снюютьс¤ ними за допомогою р≥зних Ђфлог≥стонних теор≥йї, Ђв≥тальних силї, Ђелектричноњ р≥диниї ≥ т. п.

“реба сказати, що саме ф≥лософ≥¤ того часу, починаючи з≥ —п≥нози ≥ зак≥нчуючи французькими матер≥ал≥стами XVIII стол≥тт¤, не дивл¤чись на нестачу наукових знань, пробувала пок≥нчити з под≥бною практикою ≥ по¤снювала св≥т ≥з нього самого.

≤ саме ф≥лософ  ант з≥ своЇю Ђ«агальною натуральною ≥стор≥Їю ≥ теор≥Їю небаї став першим, хто зв≥в рахунки з погл¤дом на природу ¤к щось раз створене ≥ з цього часу не п≥двладне розвитков≥. «г≥дно його теор≥њ, «емл¤, ¤к ≥ вс¤ —он¤чна система, виникла ≥з хмари дифузноњ речовини, первинноњ туманност≥, тобто, ¤к ≥ все, що на н≥й ≥снуЇ, маЇ ≥стор≥ю власного розвитку, де кожний предмет, ¤к ≥ вс¤ њх сукупн≥сть, т≥льки ¤кийсь момент, мить в процес≥ становленн¤ ≥ зникненн¤.

ƒуже важливо те, що цей перший прорив у метаф≥зичному мисленн≥ того часу був зд≥йснений саме на матер≥ал≥ природничому. јле, не дивл¤чись на це, природознавство того часу так ≥ не змогло зробити дл¤ себе належних висновк≥в ≥з цього в≥дкритт¤.

“≥льки н≥мецька класична ф≥лософ≥¤ остаточно пориваЇ з метаф≥зичним стилем мисленн¤ ≥ починаЇ розвивати д≥алектику ¤к ф≥лософський метод.

ƒ≥алектика в н≥мецьк≥й класичн≥й ф≥лософ≥њ

¬же  ант в своњх ф≥лософських творах бере на озброЇнн¤ д≥алектику ¤к метод. ѕравда, в нього вона граЇ скор≥ше виключно негативну роль, вказуючи на недосконал≥сть людського мисленн¤ ≥ не даючи н≥¤кого позитивного виходу ≥з ситуац≥њ, що склалас¤.

¬≥н висуваЇ чотири так зван≥ антином≥њ (в≥д грецького аnt≥ Ч проти, nomos Чзакон):
1. —в≥т маЇ св≥й початок в час≥ ≥ обмежений в простор≥. Ч —в≥т не маЇ початку в час≥ ≥ не обмежений в простор≥.
2. Ѕудь-¤ка складна субстанц≥¤ складаЇтьс¤ з простих частин.Ч Ќ≥ одна р≥ч не складаЇтьс¤ ≥з простих частин, ≥ взагал≥, в свит≥ немаЇ н≥чого простого.
3. ѕричинн≥сть за законами природи недостатн¤ дл¤ по¤сненн¤ вс≥х ¤вищ. ≤снуЇ в≥льна (спонтанна) причинн≥сть. Ч ЌемаЇ н≥¤коњ свободи, все в св≥т≥ зд≥йснюЇтьс¤ т≥льки за законами природи.
4. —в≥тов≥ належить така безумовно необх≥дна сутн≥сть, ¤к його причина.Ч ЌемаЇ н≥¤коњ абсолютно необх≥дноњ сутност≥, н≥ в св≥т≥ н≥ поза ним, ¤к його причини.

¬ цих положенн¤х в≥дображен≥ ¤к реальн≥ суперечност≥ самого св≥ту, так ≥ протир≥чч¤ його п≥знанн¤ людиною. јле  ант бачить в своњх антином≥¤х поки-що не б≥льш ¤к суперечност≥ людського п≥знанн¤, мисленн¤, пов'¤зан≥ з принциповою неможлив≥стю п≥знати св≥т ¤к ц≥ле, тобто збагнути сутн≥сть речей, котра ≥менуЇтьс¤ у нього Ђр≥ччю в соб≥ї, на в≥дм≥ну в≥д Ђреч≥ дл¤ насї, тобто того, ¤к Ђр≥ч в соб≥ї ¤вл¤Їтьс¤ нам в нашому п≥знанн≥.

¬ ф≥лософ≥њ ‘≥хте, дивл¤чись на те, що вона ¤вл¤Ї собою в пор≥вн¤нн≥ з кант≥анством безумовно крок назад в б≥к суб'Їктивного ≥деал≥зму, ми знаходимо д≥йсно д≥алектичний п≥дх≥д до вир≥шенн¤ кант≥вських аитином≥й. ¬ суб'Їктивн≥й, м≥стичн≥й форм≥ ‘≥хте показуЇ, що людина п≥знаЇ предмети т≥льки в т≥й м≥р≥, в ¤к≥й вона впливаЇ на них, зм≥нюЇ њх, перетворюЇ, творить. «в≥дси випливаЇ, що лиш перетворюючи, перебудовуючи природу, людина перетворюЇ самого себе, свою св≥дом≥сть, своњ почутт¤.

як посл≥довник  анта ≥ ‘≥хте, починаЇ ≥нший н≥мецький ф≥лософ Ч Ўелл≥нг. ¬≥н переймаЇ у ‘≥хте д≥алектичний метод, котрий той застосовував при анал≥з≥ д≥¤льност≥ людськоњ св≥домост≥, але згодом пориваЇ ≥з суб'Їктивним ≥деал≥змом, приб≥чником ¤кого був ‘≥хте. ”же в одн≥й з найб≥льш ранн≥х своњх роб≥т Ђ‘≥лософськ≥ листи про догматизм ≥ критицизмї Ўелл≥нг з ¤вною симпат≥Їю викладаЇ погл¤ди —п≥нози, зг≥дно з ¤кими Ђяї, котре у ‘≥хте Ї одв≥чним ≥ абсолютним, позбавленим вс¤коњ самост≥йноњ сутност≥ ≥, в к≥нц≥-к≥нц≥в, повн≥стю визначаЇтьс¤ безк≥нечною субстанц≥Їю. —аме ц¤, на перший погл¤д, безнад≥йна спроба з'Їднати суб'Їктивно-≥деал≥стичн≥ погл¤ди ‘≥хте з ¤вно матер≥ал≥стичним п≥дходом до цього питанн¤ —п≥нози, дозвол¤Ї ўелл≥нгу поширити д≥алектичн≥ погл¤ди ≥ на область природи... ÷е були перш≥ спроби, котр≥ згодом л¤гли в основу шелл≥нг≥вськоњ Ђнатурф≥лософ≥≥њї. ¬она, звичайно, маЇ ц≥лком ≥деал≥стичний характер. јле, по-перше, це вже не суб'Їктивний ≥деал≥зм, ¤к у ‘≥хте, а об'Їктивний, а, по-друге, це дуже своЇр≥дний ≥деал≥зм, в ¤кому, хоча вс≥ реч≥ в природ≥ можуть бути т≥льки Ђпродуктами духуї, форма застосуванн¤ д≥алектичних ≥дей в досл≥дженн≥ природи ви¤вилась вельми вдалою дл¤ того часу. “ак же ¤к ≥ натурф≥лософ≥¤ давн≥х грек≥в, шелл≥нг≥вське вченн¤ вводить в досл≥дженн¤ природи ≥дењ розвитку ≥ Їдност≥ св≥ту, що дозвол¤Ї ф≥лософу багато в чому випередити сучасн≥ йому природнич≥ науки. “ак, наприклад, великий н≥мецький вчений-енциклопдедист ј. √умбольдт розгл¤дав ф≥лософ≥ю Ўелл≥нга ¤к революц≥ю, котру той розпочав в природознавств≥, ¤к найпрекрасн≥ше починанн¤ того часу, котре не т≥льки не може завадити усп≥хам емп≥ричних наук, а, навпаки, даЇ принципи, котр≥ п≥дготовлюють нов≥ в≥дкритт¤.

≤ так само ¤к давньогрецька, Ђнатурф≥лософ≥¤ї Ўелл≥нга м≥стить в соб≥ в велик≥й к≥лькост≥ ¤к ген≥альн≥ здогади, котр≥ п≥дтвердилис¤ т≥льки набагато п≥зн≥ше (наприклад, його припущенн¤ про те, що св≥тло маЇ ¤к властивост≥ матер≥ального т≥ла, так ≥, одночасно, Ї Ђфеноменом середовища, що рухаЇтьс¤ї, що знайшло пот≥м своЇ п≥дтвердженн¤ в синтетичн≥й корпускул¤рно-хвильов≥й теор≥њ св≥тла Ћ. де Ѕройл¤), так ≥ ц≥лковит≥ н≥сен≥тниц≥, котр≥ вона, правда, повн≥стю под≥л¤ла ≥з сучасним њй природознавством.

«наченн¤ ф≥лософ≥њ Ўелл≥нга дл¤ ≥стор≥њ д≥алектики дуже велике, але, що стосуЇтьс¤ його самого ¤к ф≥лософа, то на п≥зньому етап≥ його творчост≥, ≥деал≥стична, м≥стична тенденц≥¤ бере гору над його д≥алектичним п≥дходом ≥ п≥зн≥й Ўелл≥нгЧ де завз¤тий захисник рел≥г≥њ, котру в≥н ставить вище за науку, Ђф≥лософ одкровенн¤ї, котрий бачить к≥нець ≥ мету науки в рел≥г≥йн≥й в≥р≥.

—воЇ найкраще вираженн¤ ≥ найсистематичн≥шу розробку д≥алектика одержуЇ в ф≥лософ≥њ √егел¤. ѕершою тезою, котру висунув зовс≥м ще молодий √егель при захист≥ своЇњ дисертац≥њ Ђѕро орб≥ти планетї була така: Ђѕротир≥чч¤ Ї критер≥й ≥стини, в≥дсутн≥сть протир≥чч¤ Ч критер≥й помилкиї.

÷е була не т≥льки в≥дкрита Їресь по в≥дношенню до формальноњ лог≥ки, але й виклик тому метаф≥зичному способу мисленн¤, ¤кий в цей час под≥л¤вс¤ не т≥льки б≥льш≥стю ф≥лософ≥в, але ≥ вс≥м природознавством. ќдночасно ц¤ фраза могла би служити дев≥зом до всього ф≥лософського вченн¤, ¤ке згодом створить √егель, особливо в т≥й частин≥, котра стосуЇтьс¤ його ф≥лософського методу.

—уперечн≥сть, ¤к Їдн≥сть протилежностей, котр≥ взаЇмно виключають одна одну, так же ¤к взаЇмно одна одну визначають, ви¤витьс¤ одною з центральних категор≥й його ф≥лософського, вченн¤ ≥ серцевиною його ф≥лософського методу. √егель вважаЇ, що з точки зору ф≥лософ≥њ абсолютного ≥стинне визначаЇтьс¤ ¤к саме по соб≥ конкретне, тобто ¤к Їдн≥сть протилежних визначень, таким чином, що це протиставленн¤ в Їдност≥ ще збережене, зн¤те. „и ≥накше Ч в≥н визначаЇ ≥стинн≥сть не ¤к щось застигле, заст≥йне, а ¤к рух, ¤к саме житт¤.

≤ншими словами, √егель вважаЇ, що коли ми визнаЇмо розвиток в д≥йсност≥, то наша думка про цю д≥йсн≥сть не може залишатис¤ нерухомою, а повинна в≥добразити розвиток д≥йсност≥ в своЇму власному розвитку.

Ќайб≥льш ц≥нним результатом гегел≥вськоњ ф≥лософ≥њ Ї д≥алектика ¤к вченн¤ про розвиток, ¤ке маЇ в нього вигл¤д найб≥льш повний, в≥льний в≥д односторонност≥, вченн¤ про в≥дносн≥сть людського знанн¤, котре даЇ нам в≥дображенн¤ матер≥њ, що перебуваЇ в в≥чному рус≥.

√егель в своЇму вченн≥ виводить три найб≥льш загальних закони д≥алектики. ÷е закон переходу к≥лькост≥ в ¤к≥сть ≥ навпаки, закон взаЇмного проникненн¤ протилежностей ≥ закон запереченн¤ запереченн¤.

¬с≥ ц≥ закони, будучи викладен≥ √егелем т≥льки ¤к закони мисленн¤ в д≥йсност≥, ф≥ксують найб≥льш загальн≥ взаЇмозв'¤зки речей в природ≥.

«акон переходу к≥лькост≥ в ¤к≥сть ≥ навпаки

¬с≥м в≥домий шк≥льний приклад про перех≥д води в р≥зн≥ агрегатн≥ стани при зб≥льшенн≥ чи зменшенн≥ тепловоњ енерг≥њ, котра њм надаЇтьс¤. ѕ≥дтвердженн¤ Ђзакону переходу к≥лькост≥ в ¤к≥стьї наст≥льки очевидне, що мало хто звертаЇ увагу на ту обставину, що в д≥йсност≥ все в≥дбуваЇтьс¤ зовс≥м протилежним чином. ¬с≥ майже впевнен≥ в тому, що, скаж≥мо, при зменшенн≥ к≥лькост≥ теплоти п≥сл¤ того, ¤к вода вистигла до нул¤ градус≥в, вона обов'¤зково замерзне. ’оча тут ¤кщо щось ≥ п≥дтвердитьс¤, то х≥ба що нањвн≥сть нашоњ впевненост≥ в поступовост≥ вс≥х зм≥н, що в≥дбуваЇтьс¤ в навколишньому св≥т≥. ƒо реч≥, зг≥дно з цим загальноприйн¤тим погл¤дом, вода повинна б була спочатку стати под≥бною на кис≥ль, пот≥м на желе, пот≥м затверднути. ¬она ж, ¤к в≥домо кожному ф≥зику, або перш≥й зустр≥чн≥й с≥льськ≥й дитин≥, котра мала справу з калюжами в заморозки, ≥ не подумаЇ замерзати до т≥Їњ пори, доки њй не нададуть додатковоњ енерг≥њ, потр≥бноњ дл¤ утворенн¤ центр≥в кристалоутворенн¤.  алюжу, наприклад, досить порухати, ≥ вода, котру ви мить до того бачили своњми очима, на дотик ви¤витьс¤ вже покритою тоненькою к≥ркою криги.

якраз цей момент обоп≥льного взаЇмного зв'¤зку к≥лькост≥ ≥ ¤кост≥ ≥ в≥дображаЇ закон переходу к≥лькост≥ в ¤к≥сть ≥ навпаки. ћенш попул¤рний, але не менш показовий приклад ≥з спогад≥в Ќаполеона, приведений ≈нгельсом в Ђјнти-ƒюр≥нгуї:

Ђƒва мамелюки безумовно переважали трьох француз≥в; 100 мамелюк≥в були р≥вн≥ по сил≥ 100 французам; 300 француз≥в, ¤к правило, одержували гору над 300 мамелюками, а 1000 француз≥в завжди побивали 1500 мамелюк≥вї.

≈нгельс по¤снюЇ, що под≥бно тому, ¤к у ћаркса певна, хоч ≥ м≥нлива, м≥н≥мальна сума м≥новоњ вартост≥ необх≥дна дл¤ того, щоб зробити можливим њњ перетворенн¤ в кап≥тал, так у Ќаполеона певна м≥н≥мальна величина к≥нного загону необх≥дна, щоб дати про¤витис¤ сил≥ дисципл≥ни, закладеноњ в з≥мкнутих лавах ≥ планом≥рност≥ д≥њ, ≥ щоб ц¤ сила дисципл≥ни виросла до переваги нав≥ть над значними масами ≥ррегул¤рноњ кавалер≥њ, що маЇ кращих коней, б≥льш вправна в верхов≥й њзд≥ ≥ фехтуванн≥ ≥, по менш≥й м≥р≥, така ж хоробра.

≤ншими словами, мова йде не про ¤кесь чудесне перетворенн¤ к≥лькост≥ в ¤к≥сть, котре п≥дтверджуЇтьс¤ вм≥ло п≥д≥браними прикладами в р≥зних галузей знань, а про те, що неможливо зм≥нити ¤к≥сть ¤кого-небудь т≥ла ≥накше, ¤к через к≥льк≥сну зм≥ну в цьому т≥л≥. ћетаф≥зичний розсудок сприймаЇ кожну ¤к≥сну зм≥ну, перетворенн¤, будь це перетворенн¤ гр≥шника —авла в апостола ѕавла, чи перетворенн¤ води в л≥д, ¤к чудо ≥ ставитьс¤ до нього в≥дпов≥дно Ч або в≥рить в нього, або не звертаЇ уваги, мовл¤в, так воно ≥ мало бути. ј вс¤ р≥ч в тому, щоб ви¤снити, ¤к в кожному окремому випадку в≥дбуваЇтьс¤ перех≥д одноњ ¤кост≥ в ≥ншу. «акон переходу к≥лькост≥ в ¤к≥сть ≥ навпаки ¤краз ≥ ф≥ксуЇ, ¤ким чином в≥дбуваЇтьс¤ цей перех≥д, ¤к к≥льк≥сть ≥ ¤к≥сть зб≥гаютьс¤ в м≥р≥, ¤ка кожен раз буде, звичайно, особливою м≥рою, м≥рою даноњ к≥лькост≥ ≥ даноњ ¤кост≥, ≥ щоб њњ п≥знати, треба вивчати той предмет, про ¤кий саме зараз йде мова, але пам'¤таючи при цьому, що не ≥снуЇ абсолютних меж, ¤к м≥ж окремими ¤кост¤ми, так ≥ м≥ж к≥льк≥стю ≥ ¤к≥стю.

«акон Їдност≥ ≥ боротьби протилежностей

ћи вже приводили ран≥ше антином≥њ, ¤к≥ були виведен≥ ≤мануњлом  антом, ≥ в ¤ких в≥н з однаковим усп≥хом доводить ≥ спростовуЇ те чи ≥нше твердженн¤ про св≥т. ѕравда, вони були сформульован≥  антом лише ¤к Ђантином≥њ чистого розумуї

≤ н≥¤к, за його думкою, не стосувалис¤ д≥йсност≥. ѕ≥зн≥ше √егель напише, що  ант не проник до п≥знанн¤ ≥стинного ≥ позитивного значенн¤ антином≥й, а ≥стинне ≥ позитивне њх значенн¤ пол¤гаЇ взагал≥ в тому, що все д≥йсне м≥стить в соб≥ протилежн≥ визначенн¤.  р≥м цього, √егель, звичайно, не м≥г не пом≥тити, що метаф≥зичне мисленн¤, не може повн≥стю в≥дмовитись в≥д визнанн¤ протир≥ч, на ¤к≥ раз за разом, натикаЇтьс¤ кожна наука. ¬оно не т≥льки ф≥ксуЇ њх ¤к протилежност≥, але й пробуЇ по¤снити дл¤ себе взаЇмостосунки цих протилежностей. —аме в цьому момент≥ ≥ ви¤вл¤Їтьс¤ найч≥тк≥ша р≥зниц¤ м≥ж д≥алектикою ≥ метаф≥зикою. Ќайб≥льше чого може дос¤гнути останн¤ в цьому питанн≥ Ч це вказати на взаЇмод≥ю цих протилежностей. ƒл¤ д≥алектики ж взаЇмод≥¤ Ч це т≥льки вих≥дна точка досл≥дж≥енн¤.

Ђјле хоча взаЇмод≥¤ Ї, без сумн≥ву, найближча ≥стина в≥дношенн¤ причини ≥ д≥њ, ≥ вона стоњть, так сказати, на пороз≥ пон¤тт¤, однак саме тому не сл≥д задовольн¤тис¤ застосуванн¤м цього в≥дношенн¤, оск≥льки мова йде про п≥знанн¤, за допомогою пон¤тт¤ї,Ч пише √егель. ¬≥н вважаЇ, що коли не ≥дуть дальше розгл¤ду зм≥сту лише з точки зору взаЇмод≥њ, то це такий спос≥б розгл¤ду, в котрому повн≥стю в≥дсутнЇ пон¤тт¤; тод≥ мають справу з сухим фактом ≥ вимога опосередкуванн¤, котра ¤вл¤Їтьс¤ основним мотивом застосуванн¤ в≥дношенн¤ причинност≥, знову лишаЇтьс¤ невиконаною. якщо ближче придивитис¤ до в≥дношенн¤ взаЇмод≥њ,Ч каже √егель, Что ми побачимо, що його незадов≥льн≥сть пол¤гаЇ в тому, що зам≥сть того, щоб розгл¤датис¤ ¤к екв≥валент пон¤тт¤, воно саме, насамперед, вимагаЇ, щоб його збагнули. ј щоб зрозум≥ти в≥дношенн¤ взаЇмод≥њ, ми повинн≥ п≥знати в них моменти третього, вищого, ¤ким дл¤ √егел¤ Ї пон¤тт¤. ј дал≥ √егель розгл¤даЇ такий приклад:

Ђякщо ми, наприклад, розгл¤даЇмо звичањ спартанського народу ¤к д≥ю його державного устрою ≥, навпаки, њх державний устр≥й ¤к д≥ю звичањв, то цей спос≥б розгл¤ду може й правильний, однак в≥н все ж не даЇ повного задоволенн¤, тому що насправд≥ ми не зрозум≥ли н≥ державного устрою, н≥ звичањв даного народу. «адоволенн¤ буде одержане лише тод≥, коли ми п≥знаЇмо, що ц≥ дв≥ сторони, а також ≥ вс≥ ≥нш≥ сторони, котр≥ ви¤вл¤Ї нам житт¤ ≥ ≥стор≥¤ спартанського народу, мають своЇю основою пон¤тт¤ї. (√егель Ёнциклопеди¤ философских наук. “. ≤. ћ. 1975. —. 336).

√егель висуваЇ це ¤к ЂтретЇї, тобто ¤к основу пон¤тт¤. —аме за допомогою пон¤тт¤, точн≥ше, взаЇмов≥дношенн¤ пон¤ть, в≥н ф≥ксуЇ рухлив≥сть, жвав≥сть, суперечлив≥сть д≥йсност≥. Ќерозривний зв'¤зок вс≥х пон¤ть ≥ суджень, переходи одних в ≥нш≥. “отожн≥сть протилежностей в≥дносна, минуща, умовна; боротьба ж взаЇмовиключаючих протилежностей в≥чна, абсолютна. ÷е ≥ складаЇ основний зм≥ст закону Їдност≥ ≥ боротьби протилежностей, ¤к закону п≥знанн¤ ≥ закону об'Їктивного св≥ту. «вичайно, √егель, залишаЇтьс¤ при цьому ≥деал≥стом ≥ веде р≥ч т≥льки про розвиток пон¤тт¤, становленн¤ духу, саморозвиток абсолютноњ ≥дењ. јле, ¤к виразивс¤ в Ђ‘≥лософських зошитахї Ћен≥н, √егель ген≥ально вгадав в зм≥н≥, взаЇмозалежност≥ вс≥х пон¤ть, в тотожност≥ њх протилежностей, в переходах одного пон¤тт¤ в друге, в в≥чн≥й зм≥н≥, рус≥ пон¤ть саме таке в≥дношенн¤ речей природи.

«ауважимо, що саме це положенн¤ про Їдн≥сть ≥ боротьбу протилежностей, залишаЇтьс¤ недоступним дл¤ сучасноњ науки, ≥ нав≥ть в ур≥зан≥й, ≥деал≥стичн≥й, гегел≥вськ≥й форм≥ Їдност≥ протилежностей в пон¤тт≥, воно не знайшло застосуванн¤ майже н≥де. ћисленн¤ за попул¤рною формулою Ђчто такое хорошо и что такое плохо?ї, залишаЇтьс¤ пануючим ¤к в наш≥й науц≥, так особливо в пол≥тиц≥ та публ≥цистиц≥. ѕрит¤гуванн¤ ≥ в≥дштовхуванн¤, спадков≥сть ≥ м≥нлив≥сть, конкуренц≥¤ ≥ монопол≥¤, виробництво ≥ еколог≥¤, план ≥ ринок ≥ т. д. ≥ т. п., аж до Урадикали ≥ консерваториФ, Унац≥онал≥сти ≥ л≥бералиФ, Удемократи ≥ партократиФ та ≥н. ≤ чим очевидн≥ше, що р≥ч йде про протилежн≥ визначенн¤ одного ≥ того ж предмета, тим старанн≥ше будуть в≥дриватис¤ ц≥ визначенн¤ одне в≥д одного ≥ розпихатис¤ по протилежн≥ сторони, ¤к ц≥лком самост≥йн≥, незалежн≥ одне в≥д одного, взаЇмовиключаюч≥ ¤вища. —умл≥нному вченому, пол≥тику, публ≥цисту залишаЇтьс¤ т≥льки зайн¤ти сторону одн≥Їњ ≥з цих протилежностей, котра йому б≥льше до вподоби ≥ з ц≥Їњ позиц≥њ говорити, що ≥ в т≥й строн≥ Ї щось хороше, але мо¤ краща.

¬ кожн≥й пристойн≥й крањн≥ створен≥ антимопопольн≥ ком≥тети, котр≥ повинн≥ боротис¤ з монопол≥Їю ≥ спри¤ти конкуренц≥њ. ”¤вимо соб≥, що вони дос¤гли своЇњ мети, тобто, створили найкращ≥ умови дл¤ конкуренц≥њ. ÷е означало б в ≥деал≥, що економ≥чно найсильн≥ший, став би процв≥тати, а економ≥чно найслабший розоривс¤ б. “обто ми одержали б (≥ одержуЇмо насправд≥) не що ≥нше, ¤к монопол≥ю, проти котроњ ≥ боролись. “а й ≥накше й бути не могло, оск≥льки конкуренц≥¤, не спр¤мована на дос¤гненн¤ монопольного становища Ч абсурд. Ќав≥ть, ¤кщо хтось поставить своЇю метою в конкретн≥й боротьб≥ не перемогти суперника, а одержати в н≥й поразку, то вже цим самим в≥н спри¤в би створенню монопол≥ста ≥з цього суперника. ≤ не в тому р≥ч, що, ц≥ Ђкатегор≥њї дуже сильно зв'¤зан≥ м≥ж собою, а в тому, що це лиш дв≥ протилежн≥ характеристики, два визначенн¤ одного ≥ того ж процесу товарного виробництва. ≤ до тих п≥р, поки ми не зрозум≥Їмо ц≥Їњ сп≥льноњ дл¤ них основи, њх сп≥льного Ђопосередкуванн¤ї, тобто товарного виробництва, а пот≥м не з'¤суЇмо, що характеризують вони його т≥льки з точки зору обм≥ну, тут - торг≥вл≥, а не власне виробництва, ми не т≥льки не усунемо ту ≥з стор≥н, котра нам не подобаЇтьс¤, скаж≥мо, в нашому випадку, монопол≥ю, але ризикуЇмо в ход≥ боротьби з нею Ђпоборотиї виробництво ¤к таке.

ѕод≥бн≥ приклади можна перебирати без к≥нц¤, оск≥льки стиль мисленн¤ вин¤тково в неопосередкованих, або опосередкованих ¤кою-небудь Ђгармон≥Їюї, Ђцив≥л≥зован≥стюї, протилежност¤х в наш час, наст≥льки поширений, що мабуть магн≥т скоро залишитьс¤ Їдиним предметом, ¤кий хто-небудь не захоче за вс≥ма Ђправилами наукиї розд≥лити на п≥вн≥чний ≥ п≥вденний полюси, щоб пот≥м ви¤снити, ¤к жЇ вони м≥ж собою ЂвзаЇмод≥ютьї.

ЌагадуЇмо, що закон Їдност≥ ≥ боротьби протилежностей ¤к ≥ будь-¤кий ≥нший зовс≥м не зводитьс¤ до будь-¤ких приклад≥в, а виражаЇ суть розвитку взагал≥.

«акон запереченн¤ запереченн¤

якщо закон Їдност≥ ≥ боротьби протилежностей показуЇ джерело розвитку, а закон переходу к≥лькост≥ в ¤к≥сть ≥ навпаки - механ≥зм його, то закон запереченн¤ запереченн¤ даЇ пон¤тт¤ про напр¤мок розвитку.

Ѕудь-¤кий рух, будь-¤ке виникненн¤ новоњ форми Ї в першу чергу запереченн¤м попередньоњ форми. јле, ¤кщо стара лог≥ка бачить в цьому запереченн≥ просте знищенн¤, в≥дкиданн¤ старого, оск≥льки дл¤ нењ вс≥ форми бачатьс¤ ¤к окрем≥, наперед в≥докремлен≥ одна в≥д одноњ, то лог≥ка д≥алектична сприймаЇ це запереченн¤, в першу чергу, ¤к перех≥д ц≥Їњ форми в свою протилежн≥сть (саме в свою), перех≥д в нову ¤к≥сть, ¤ка вже закладена в попередн≥й форм≥. ≤ питанн¤, таким чином, пол¤гаЇ не просто в ф≥ксац≥њ новоњ форми ≥ Ђскиданн≥ з рахункуї староњ, а в ви¤вленн≥ тих особливих умов, т≥Їњ м≥ри, тобто т≥Їњ особливоњ к≥лькост≥, котра заставл¤Ї дану ¤к≥сть перейти в нову, в свою протилежн≥сть. ≤ншими словами, дл¤ д≥алектики важливо не будь-¤ке запереченн¤, а таке, ¤ке створюЇ умови дл¤ наступного запереченн¤, тобто, не знищенн¤ предмета ¤к таке, а таке знищенн¤, ¤ке одночасно Ї його в≥дродженн¤м на вищому ступен≥ його становленн¤. ƒл¤ характеристики цього процесу √егель застосовуЇ категор≥ю Узн¤тт¤Ф. Ќ≥мецькою мовою це слово звучить Aufheben, а значить воно одночасно Ђзнищенн¤ї ≥ Ђзбереженн¤ї. «вичайно, зб≥г цих протилежних значень може бути забезпечений лише одним способом, коли Ђзнищенн¤ї в≥дбуваЇтьс¤ в≥дпов≥дно власн≥й природ≥ даного предмета, а не зг≥дно нашим бажанн¤м чи у¤вленн¤м.

ƒл¤ того, щоб зак≥нчити характеристику даного пер≥оду в становленн≥ д≥алектики, треба звернути увагу на такий момент. ‘орма, в ¤к≥й подана тут д≥алектика Ч ф≥лософський ≥деал≥зм, точн≥ше, система об'Їктивного ≥деал≥зму. ј ¤кщо так, то вона неминуче повинна бути завершена в об'Їктивн≥й ≥стин≥. ≤накше вона не була б системою ≥ не була б системою ≥деал≥стичною. “аким чином, д≥алектика ¤к метод, котрий не визнаЇ н≥¤коњ ≥ншоњ абсолютност≥, кр≥м абсолютност≥ самоњ в≥дносност≥, був тут приречений на те, щоб ви¤витис¤ принесеним в жертву систем≥, ¤ка його породила, що ≥ сталос¤ уже в рамках самоњ ф≥лософ≥њ √егел¤. ≤ ц≥Їю своЇр≥дною домовиною д≥алектики стала не т≥льки система категор≥й гегел≥вськоњ лог≥ки, але й висновки, ¤к≥ зробив з нењ найнеспод≥ван≥шим чином сам автор. ¬супереч спод≥ванн¤м б≥льшост≥ його учн≥в ≥ самому духу д≥алектики в≥н раптом вин≥с виправдальний вирок на¤вному буттю, в його найнеприваблив≥шому вигл¤д≥ Ч в≥йськово-феодальн≥й, юнкерсько-бюргерськ≥й, пруськ≥й монарх≥њ.

≤ в роботах численних посл≥довник≥в √егел¤ д≥алектика не т≥льки не одержала н≥¤кого розвитку, але ≥ була п≥ддана вульгаризац≥њ, а то й пр¤мому розгрому, що привело до швидкого вичерпанн¤ будь-¤коњ д≥алектичноњ традиц≥њ, в рамках ф≥лософ≥њ ≥деал≥зму.

ќтже, склалас¤ ситуац≥¤, коли д≥алектика зразу ж п≥сл¤ дос¤гненн¤ найвищоњ точки свого розвитку зазнала нищ≥вноњ поразки ≥ була майже забута ≥ забита п≥сл¤ смерт≥ √егел¤. ¬ цих умовах, вона неспод≥вано знайшла своњх приб≥чник≥в в протилежному ф≥лософському табор≥ Ч матер≥ал≥зму. ÷е були ћаркс ≥ ≈нгельс. —ам ≈нгельс пише, що вони з ћарксом були тод≥ чи не Їдиними людьми, котр≥ поставили соб≥ за мету вр¤тувати св≥дому д≥алектику ≥ перевести њњ в матер≥ал≥стичне розум≥нн¤ природи. ѕрирода, вважаЇ в≥н, Ї п≥дтвердженн¤м д≥алектики, ≥ ¤краз нове природознавство показуЇ, що це п≥дтвердженн¤ надзвичайно багате, ≥ воно накопичуЇ щоденно масу матер≥алу ≥ доводить, що справи в природ≥ ≥дуть, в к≥нцевому рахунку, д≥алектичним шл¤хом, а не метаф≥зично.

јле природознавство не т≥льки постачало матер≥ал, ¤кий доводив ≥ п≥дтверджував д≥алектику, але, по ходу накопиченн¤ цього матер≥алу, воно все б≥льше вимагало в≥дпов≥дноњ, тобто д≥алектичноњ його обробки. ѕрикладом такоњ обробки, безперечно, Ї Ђƒ≥алектика природиї ≈нгельса. ÷¤ робота так ≥ не була зак≥нчена в зв'¤зку з≥ смертю ћаркса ≥ необх≥дн≥стю зайн¤тис¤ редагуванн¤м ≥ виданн¤м останн≥х том≥в Ђ ап≥талуї. ¬она д≥йшла до нас в рукописах ≥ використаних в ≥нших роботах фрагментах. Ќа багатому природничому матер≥ал≥ (використано близько ста роб≥т видатних вчених) ≈нгельс анал≥зуЇ розвиток сучасного йому природознавства з точки зору матер≥ал≥стичноњ д≥алектики. ÷е дозвол¤Ї йому не т≥льки ви¤вити пекуч≥ проблеми самоњ природничоњ науки, так≥ ¤к криза теоретичного мисленн¤, в≥дсутн≥сть в≥дпов≥дного р≥вню њхнього розвитку методу, а й запропонувати способи вир≥шенн¤ де¤ких найб≥льш загальних теоретичних проблем, серед ¤ких класиф≥кац≥¤ форм руху матер≥њ, взаЇмозв' ¤зки ф≥лософ≥њ та природознавства в ≥стор≥њ та њх перспектива, сп≥вв≥дношенн¤ суб'Їктивноњ та об'Їктивноњ д≥алектики та ≥н.

“реба мати на уваз≥, що н≥ ћаркс, н≥ ≈нгельс систематично не займались розробкою д≥алектики ¤к особливого ф≥лософського методу, ¤к лог≥ки, але, застосовували його- в своњх роботах. ÷е було пов'¤зано в першу чергу з тим, що вони вважають, що ф≥лософська форма розвитку д≥алектики вичерпана в систем≥ √егел¤, а тому дал≥ њњ можна т≥льки вивчати ≥ застосовувати на практиц≥,. Ќай¤скрав≥шим прикладом такого застосуванн¤, можна вважати Ђ ап≥талї ћаркса. ¬ п≥сл¤мов≥ до його другого виданн¤ ћаркс зазначав, що метод, ¤ким в≥н користуЇтьс¤ так чи ≥накше розроблений √егелем, але Ї протилежним. йому за своЇю основою, оск≥льки дл¤ останнього процес мисленн¤ виступаЇ ¤к самост≥йна сутн≥сть, ¤к творець матер≥ального св≥ту. ƒл¤ ћаркса ж, навпаки, Ђ≥деальне Ї не що ≥нше, ¤к матер≥альне, пересаджене в людську голову ≥ перетворене в н≥йї.

“ут же ћаркс приводить опис свого методу, зроблений рос≥йським вченим ≤. ≤.  ауфманом, ¤кий в≥н визнав вельми вдалим.

Ђƒл¤ ћаркса важливо т≥льки одне: знайти закон тих ¤вищ, досл≥дженн¤м ¤ких в≥н займаЇтьс¤. ≤ при цьому дл¤ нього важливий не один закон, що ними управл¤Ї, поки вони мають певну форму ≥ поки вони знаход¤тьс¤ в тому взаЇмов≥дношенн≥, ¤ке спостер≥гаЇтьс¤ в даний час. ƒл¤ нього, поверх того, ще важливий закон њх зм≥нюваност≥, њх розвитку, тобто переходу в≥д одноњ форми до другоњ, в≥д одного пор¤дку взаЇмозв'¤зку, до ≥ншого.  оли в≥н в≥дкрив цей закон, в≥н розгл¤даЇ детальн≥ше насл≥дки, в ¤ких закон про¤вл¤Їтьс¤ в сусп≥льному житт≥... ¬≥дпов≥дно з цим, ћаркс турбуЇтьс¤ т≥льки про одне: щоб точним науковим досл≥дженн¤м довести необх≥дн≥сть певних пор¤дк≥в сусп≥льних в≥дносин ≥, щоб наск≥льки можна бездоганн≥ше констатувати факти, котр≥ служать йому вих≥дним пунктом ≥ опорою. ƒл¤ нього ц≥лком досить, що в≥н, дов≥вши необх≥дн≥сть сучасного пор¤дку, дов≥в ≥ необх≥дн≥сть ≥ншого пор¤дку, до котрого неодм≥нно повинен бути зроблений перех≥д в≥д першого, все р≥вно, думають про це люди, чи не думають, усв≥домлюють це, чи не усв≥домлюють. ћаркс розгл¤даЇ сусп≥льний рух ¤к природно-≥сторичний процес, ¤ким управл¤ють закони, котр≥ не т≥льки не перебувають в залежност≥ в≥д вол≥, св≥домост≥ ≥ нам≥р≥в людини, але Ї такими, що сам≥ визначають њњ волю, св≥дом≥сть ≥ нам≥ри... якщо св≥домий елемент граЇ в ≥стор≥њ культури таку п≥дпор¤дковану роль, то зрозум≥ло, що критика, котра маЇ своњм предметом саму культуру, менше всього може мати своЇю основою ¤ку-небудь форму або ¤кий-небудь результат св≥домост≥. “обто не ≥де¤, а зовн≥шнЇ ¤вище одне т≥льки може њй служити вих≥дним пунктом.  ритика буде пол¤гати в пор≥вн¤нн≥, сп≥вставленн≥ ≥ зв≥ренн≥ факта не з ≥деЇю, а з ≥ншим фактом. ƒл¤ нењ важливо т≥льки, щоб обидва факти були ¤кнайточн≥ше досл≥джен≥, д≥йсно ¤вл¤ли собою р≥зн≥ ступен≥ розвитку, та кр≥м того важливо, щоб не менш точно були досл≥джен≥ пор¤док, посл≥довн≥сть ≥ зв'¤зок, в котрих про¤вл¤ютьс¤ ц≥ ступен≥ розвитку.  ому-небудь з читач≥в може прийти на думку ≥ таке питанн¤... але ж загальн≥ закони економ≥чного житт¤ одн≥ ≥ т≥ ж, все р≥вно, застосовуютьс¤ вони до сучасного чи минулого житт¤? јле саме цього ћаркс ще визнаЇ. “аких загальних закон≥в дл¤ нього не ≥снуЇ... Ќа його думку, напроти, кожний великий ≥сторичний пер≥од маЇ своњ закони. јле, ¤к т≥льки житт¤ пережило даний пер≥од розвитку, вийшло з даноњ стад≥њ ≥ вступило в ≥ншу, воно починаЇ управл¤тис¤ вже ≥ншими законами...
...¬ залежност≥ в≥д в≥дм≥нностей в р≥вн≥ розвитку виробничих сил зм≥нюютьс¤ в≥дносини ≥ закони, що њх регулюють. “аким чином, поставивши соб≥ за медуЧдосл≥дити ≥ по¤снити кап≥тал≥стичний пор¤док господарства, ћаркс т≥льки суворо науково формулював мету, котру може мати точне досл≥дженн¤ економ≥чного житт¤... …ого наукова ц≥на пол¤гаЇ в ви¤сненн≥ тих конкретних закон≥в, ¤ким п≥дкорюютьс¤ виникненн¤, ≥снуванн¤, розвиток, смерть даного соц≥ального орган≥зму ≥ зам≥на його ≥ншим, вищимї. (÷итовано по тексту Ђѕ≥сл¤мови до другого виданн¤ Ђ ап≥талуї.  . ћаркс, ‘, ≈нгельс. —обр. соч. 2-е изд. “. 23. —. 20Ч21).

“уг же ћаркс пише, що автор, так вдало описавши те, що в≥н назвав його д≥йсним методом, цим самим описав не що ≥нше, ¤к д≥алектичний метод.

ѕор¤д з ћарксом ≥ ≈нгельсом, незалежно в≥д них, вельми вдалу спробу застосувати д≥алектичний метод до матер≥ал≥зму зробив н≥мецький роб≥тник »осиф ƒ≥цген. Ќе будучи нав≥ть б≥льш чи менш грунтовно знайомим з роботами √егел¤, в≥н прийшов до тих же приблизно висновк≥в, що ≥ ћаркс з ≈нгельсом, ¤к в≥дносно подальшоњ дол≥ ф≥лософ≥њ, так ≥ в≥дносно розвитку природи ≥ сусп≥льства. ѕодальший розвиток ≥дей матер≥ал≥стичноњ д≥алектики знаходимо в роботах ¬. ≤. Ћец≥на. —пец≥ально цьому питанню присв¤чен≥ були його зан¤тт¤, котр≥ знайшли своЇ в≥дображенн¤, зокрема в так званих Ђ‘≥лософських зошитахї.

Ђ”мовою п≥знанн¤ вс≥х процес≥в св≥ту в њх Ђсаморус≥ї, в њх спонтанному розвитку, в њх живому житт≥, Ї п≥знанн¤ њх ¤к Їдност≥ протилежностей. –озвиток Ї Ђборотьбаї протилежностей. ƒв≥ основн≥ (чи дв≥ можлив≥? чи дв≥ на¤вн≥ в ≥стор≥њ?) концепц≥њ розвитку (еволюц≥њ) суть розвиток, ¤к зменшенн¤ чи зб≥льшенн¤, ¤к повторенн¤, ≥ розвиток, ¤к Їдн≥сть протилежностей (роздвоЇнн¤ Їдиного на взаЇмовиключн≥ протилежност≥ ≥ взаЇмов≥дношенн¤ м≥ж ними).

ѕри перш≥й концепц≥њ розвитку залишаЇтьс¤ в т≥н≥ саморух, його руш≥йна сила, його джерело, його мотив (або це джерело переноситьс¤ назовн≥ Ч бог, суб'Їкт). ѕри друг≥й концепц≥њ головна увага спр¤мовуЇтьс¤ саме на п≥знанн¤ джерела Ђсаморухуї.

Ђ...“≥льки друга даЇ ключ до Ђсаморухуї всього сущого; т≥льки вона даЇ ключ до Ђстрибк≥вї, до Ђперериву поступовост≥ї, до Ђперетворенн¤ в протилежн≥стьї, до знищенн¤ старого ≥ виникненн¤ новогої. (¬. ≤. Ћен≥н. ‘рагмент Ђƒо питанн¤ про д≥алектикуї, ¬. ≤. Ћен≥н. ѕолн. —обр. соч. 5-е изд. “. 29 —. 317).

Ћен≥н приходить до висновку, що без д≥алектики ¤кий-небудь розвиток сусп≥льних наук в сучасних умовах абсолютно неможливий. ¬≥н вважаЇ, що нав≥ть зрозум≥ти Ђ ап≥талї ћаркса, особливо його перший розд≥л, неможливо, не простуд≥ювавши ЂЌауку лог≥киї √егел¤.

¬ цей час розвиток природознавства, прискоренн¤ соц≥ального житт¤ кап≥тал≥змом унеможливили пр¤ме невизнани¤ розвитку, запереченн¤ д≥алектики ¤к науки про розвиток. “ому з'¤вл¤Їтьс¤ ≥ ц≥лком специф≥чна форма протисто¤нн¤ д≥алектиц≥ Чфальсиф≥кац≥¤ њњ. ќдною з таких Ђальтернативї Ї еклектика.

—уть њњ Ч поЇднанн¤ р≥знор≥дних ≥дей, принцип≥в, стор≥н з метою ¤комога ширше охопити предмет. ≈клектика маЇ давню ≥стор≥ю. јле особливе значенн¤, вона здобула саме в зв'¤зку з д≥алектикою. «овн≥шньо повторюючи один з елемент≥в д≥алектикиЧвсесторонн≥сть розгл¤ду предмета, але цим ≥ обмежуючись, людьми недосв≥дченими в ц≥й справ≥ вона легко може бути сприйн¤та за д≥алектичний п≥дх≥д. ¬ д≥йсност≥ ж вона з'ЇднуЇ в соб≥ г≥рш≥ риси соф≥стики ≥ метаф≥зики. ¬≥д першоњ вона успадковуЇ абстрактн≥сть розгл¤ду предмет≥в, тобто ≥зольован≥сть стор≥н того чи ≥ншого ¤вища, в≥д другоњ Ч рел¤тив≥зм в≥дносно ≥стини (адже бо з одного боку воно, звичайно, так, але з ≥ншого Ч от так ≥ т. п.).

Ќа небезпеку, котра загрожуЇ д≥алектиц≥ саме з цього боку, вказував Ћен≥н в робот≥ Ђўе раз про профсп≥лки...ї:

ЂЋог≥ка формальна бере формальн≥ визначенн¤, керуючись тим, що найб≥льш звичне, що найб≥льше кидаЇтьс¤ у в≥ч≥ ≥ обмежуЇтьс¤, цим. якщо при цьому берутьс¤ два, чи три р≥зних визначенн¤ ≥ з'Їднуютьс¤ разом ц≥лком випадково..., то ми одержуЇмо еклектичне визначенн¤, котре вказуЇ на р≥зн≥ сторони цього предмета ≥ т≥льки.
Ћог≥ка д≥алектична вимагаЇ того, щоб ми йшли дал≥. ўоби д≥йсно знати предмет, треба охопити, вивчити вс≥ його сторони, вс≥ зв'¤зки ≥ Ђопосередкуванн¤ї. ћи н≥коли не дос¤гнемо цього повн≥стю, але вимога всеб≥чност≥ застереже нас в≥д помилок ≥ омертв≥нн¤. ÷е по-перше. ѕо-друге, д≥алектична лог≥ка вимагаЇ, щоб брати предмет в його розвитку, Ђсаморус≥ї (¤к говорить деколи √егель), зм≥н≥. ѕо-третЇ, вс¤ людська практика повинна вв≥йти в повне Ђвизначенн¤ї предмета ≥ ¤к критер≥й ≥стини, ≥ ¤к практичний визначник зв'¤зку предмета з тим, що потр≥бно людин≥. ѕо-четверте, д≥алектична лог≥ка вчить, що Ђабстрактноњ ≥стини немаЇ, ≥стина завжди конкретнаї. (¬. ≤. Ћен≥н. Ђўе раз про профсп≥лки..,.ї. ¬. ≤. Ћен≥н. “ам же, “. 42. —. 289Ч290).

Ћен≥н, звичайно, не ф≥лософ ≥ д≥алектика дл¤ нього не Ї першочерговою ф≥лософською проблемою. як ≥ дл¤ ћаркса, ≈нгельса, вона важлива йому не ст≥льки ¤к ф≥лософський метод, ск≥льки ¤к метод реального перетворенн¤ реальноњ д≥йсност≥, зг≥дно з њњ ж законами ≥ оск≥льки вони сам≥ ви¤вл¤ютьс¤ саме д≥алектичними. ÷е скор≥ше всього те, що √ерцен називаЇ Ђалгеброю революц≥њї, а ≤ван ‘ранко Ч Ђ¬≥чний революц≥онерї:
Ђƒух, що т≥ло рве до бою,
–ве за поступ, щаст¤ й волю...ї

—аме тому нав≥ть в ф≥лософ≥њ марксизму проблема д≥алектики ¤к Ђсистеми категор≥йї в≥дступаЇ на задн≥й план ≥ поступаЇтьс¤ м≥сцем д≥алектичному анал≥зу д≥йсност≥, з ¤коњ ц≥ категор≥њ вичлен¤ютьс¤ ≥ застосуванню цих категор≥й до цього анал≥зу.

“реба в≥дм≥тити, що д≥алектика в њњ рац≥онал≥стичному вигл¤д≥ п≥сл¤ √егел¤ поза марксизмом, практично не розробл¤лась. якщо вона ≥ випливала в роботах тих чи ≥нших зах≥дних ф≥лософ≥в, то, ¤к правило, застосовувалась до матер≥алу швидше рел≥г≥йного ≥ м≥фолог≥чного. ѕри цьому ми, звичайно, не враховуЇмо напр¤мк≥в, котр≥ спец≥ал≥зувались на критиц≥ марксизму, ¤к≥ њњ не так розвивали, ¤к намагались зруйнувати зсередини.

јле насправд≥ траг≥чно склалас¤ дол¤ д≥алектики в марксизм≥. Ќ≥, звичайно, ≥снуЇ р¤д блискучих роб≥т окремих автор≥в з тих чи ≥нших питань д≥алектики, але на р≥вн≥ оф≥ц≥йноњ марксистськоњ ф≥лософ≥њ слово Ђд≥алектикаї одержала статус ≥кони, в б≥к ¤коњ положено було клан¤тись, починаючи кожну ск≥льки-небудь серйозну справу. ≤ точно так же, ¤к ран≥ше при неспроможност≥ дати рац≥ональне по¤сненн¤ тому чи ≥ншому процесу казали, що так бог дав, так тепер кажуть, що Ђтака д≥алектика процесуї. ѕри цьому ≥ думки не виникало про те, щоб хоча б познайомитис¤ з ц≥Їю самою д≥алектикою в т≥й форм≥, в ¤к≥й вона склалас¤ в св≥тов≥й ф≥лософ≥њ, в тому числ≥ в марксистськ≥й.

¬≥дпов≥дно ≥ результат вийшов сумний.

ЂЌе можна тепер вз¤ти до рук майже жодноњ теоретичноњ книги з природознавства, не д≥ставши з читанн¤ њњ такого враженн¤, що сам≥ природодосл≥дники в≥дчувають, ¤к сильно над ними пануЇ цей розбр≥д ≥ ц¤ плутанина, ≥ що нин≥ поширена, з дозволу сказати, ф≥лософ≥¤ не даЇ абсолютно н≥¤кого виходу, ≥ тут справд≥ немаЇ н≥¤кого ≥ншого виходу, н≥¤коњ ≥ншоњ можливост≥ домогтис¤ ¤сност≥, кр≥м поверненн¤ в т≥й чи ≥нш≥й форм≥ в≥д метаф≥зичного мисленн¤ до д≥алектичногої. (‘. ≈нгельс. Ђƒ≥алектика природиї.  .ћаркс, ‘, ≈нгельс. —обр. соч. 2-е изд. “. 20. —. 368-369).

ѕопробуйте сказати, що ц≥ слова написан≥ не сьогодн≥, а 130 рок≥в тому.

ƒл¤ найб≥льш легкого зд≥йсненн¤ згаданого поверненн¤ автор бачить один шл¤хЧзнайомство з д≥алектичною ф≥лософ≥Їю в њњ ≥сторично даних формах, серед ¤ких в≥н особливо вид≥л¤Ї ф≥лософ≥ю древн≥х грек≥в ≥ гегел≥вську ф≥лософ≥ю.

« того часу, ¤кщо щось ≥ пом≥н¤лось, то т≥льки на г≥рше, оск≥льки ставленн¤ Ђприрододосл≥дник≥вї до ф≥лософ≥њ у нас виховане наст≥льки презирливе ≥ зарозум≥ле, що важко знайти зараз ф≥лософа, котрий ризикнув би повторити Ђна повному серйоз≥ї вищезгадану пораду. ѕри цьому враховуючи нав≥ть те, що не можна сказати, що н≥хто з учених не звертавс¤ до д≥алектики. “ак один з найзначн≥ших ф≥зик≥в XX. ст. ѕоль Ћанжевен сказав в 1933 роц≥: Ђякщо ви хочете зрозум≥ти розвиток вченн¤ про атомне ¤дро, нема ≥ншого шл¤ху, кр≥м д≥алектичного матер≥ал≥змуї.

ўо стосуЇтьс¤ област≥ соц≥альноњ, то тут становище з методом мисленн¤ ще складн≥ше. ÷е ж бо сьогодн≥ формула, побудована за вс≥ма правилами формальноњ лог≥ки: Ђ¬ Ўвец≥њ ринок. “ам достаток. Ѕуде у нас ринок. Ѕуде ≥ в нас достатокї.Ч н≥ в кого не викличе нав≥ть г≥ркоњ посм≥шки. јле ж ще вчора вона здавалась вс≥м вершиною економ≥чноњ ≥ пол≥тичноњ думки.

¬иход¤чи з цього, нав≥ть поверненн¤ на дв≥ з половиною тис¤ч≥ рок≥в назад до древн≥х грек≥в в област≥ способу мисленн¤ було б дл¤ нас великим кроком вперед. Ќе кажучи вже про б≥льш п≥зн≥ ≥ б≥льш досконал≥ форми д≥алектичноњ ф≥лософ≥њ.